ТЕ, ПРО ЩО КРИЧИТЬ СЕРЦЕ...

Знаєте, минуле подібне до розбитого дзеркала. Намагаючись зібрати осколки воєдино, можна сильно поранитись. Я до болю поранилась Його коханням, мені здається, воно мене вбило. А я все намагалася склеїти гострі кінці дзеркала, але руки вже в крові. Я хочу вийти з цієї гри. Тепер і правда хочу. Зупиніть цю біль. Дурман в голові і вічний кругообіг думок, і знов все з початку, сьогодні все добре, а завтра все дуже погано, а в середу ніяк. Він щодня годує мене новою порцією болю, з  ложки по чуть-чуть. Я змирилась з тим, що на все літо його забере поїзд в Прагу. А як змиритись з тим, що Він сам, добровільно вирішив віддати себе і своє здоров'я в зуби української армії? В руки системи, що перемелює життя молодих солдатів?

Другу ніч поспіль підхоплююсь на ліжку з криками бо, щось душить, вбиває, і потім просто від безсилля закриваю очі, і молюся, так гірко, як ніколи. Щоб вже відпустило, щоб не ламало, щоб не думалось, щоб так не боліло. Думки випалюють мозок, немов молекули сірчаної кислоти, розсипаючись на атоми отруюють організм. Вже терпіти немає сил і вивертає навиворіт і вічний цей блювотний рефлекс від себе самої. Зараз, як ніколи в житті, хочеться курити. Одна сигарета з Ним на двох і такий винуватий вигляд.

Я стала жити лише секундою, дорожити кожною миттю, Його погляд благально випалює через монітор, а губи тихо шепочуть "Ти зі мною?" Сльози мимовільно крапають на руки, а я мовчу. Я з Ним? В кінці кожного речення три крапки. Я так відчайдушно боролася, щоб відсунути все в далекий ящик, намагатися менше думати. Але Він в кожній хвилині, в кожному подиху, в кожному слові пісні, що грає в плеєрі. Немає сил, щоб сказати собі стоп. Він відбивається в темному вікні, Його усміхнені очі я бачу, лише прикривши свої. Я не можу без Нього, але і з Ним вже не сила. В моєму житті занадто багато драми.

Втрачаючи рівновагу, я лечу в порожнечу. Щось надломилося в мені. Різко, гостро, боляче. В один момент. І знову я намагаюся зібрати осколки свого розбитого життя. Не виходить, не клеїться. Осколки розлітаються в сторони і боляче ранять душу. Кожен такий уламок - це наш з Ним день. Їх багато. Сотні. Дні такі різні, але однаково дорогі мені. Тому що поруч з Ним. Плівка з безліччю кадрів. Щасливих, романтичних, ніжних, тривожних, сумних, дурних, страшних. Я прокручую її раз по раз і не можу зупинитися. Триллер з відкритим фіналом. Що далі? Як заверне сюжет головний сценарист - Життя? Тільки б не залишала мене в пропасті очікування. Я дочекаюсь? Я боюсь. Мені б хоч на хвилиночку Його побачити! Хоч на хвилиночку притиснутися до Нього сильніше, стиснути Його руки і подивитися в такі рідні очі, почути Його тихе «Моя Машка ...» і все для себе зрозуміти.

Закриваю очі, руки до щік - горять. І щось дрібно-дрібно тремтить у грудях. Я так люблю Його... Я знаю Його всього. Кожну рисочку, кожен сантиметр, кожну нотку в голосі ... Я пам'ятаю Його таким різним. Він так давно в моєму житті. Як я можу Його викреслити? Чого ж в мене такі сумніви? Такий скажений страх? Я так вдячна життю, за те, що воно дозволило нам бути разом і ненавиджу його за те, що розлучило, розлучає знову. Воно стільки разів випробовувало нас. Невже зламало? Я не вірю, не вірю... Або просто не можу повірити. Сама доля заздрила нашій любові. Так що ж сильніше?

Я більше не можу бути сильною. Приймати рішення. Кожен день, кожна хвилина відбирає сили. Я намагаюсь жити, відкривати себе для всіх, але не виходить. Я намагаюся ловити кожен промінчик світла в своєму волоссі, але сачок зламався. Я намагаюся не дивитися в блакитні очі весни, там сльози. А мені б холодне махіто і побільше м'яти в тютюновому димі. Особистий літак і на край світу з Ним, окремо від спогадів. Залишитися там навічно. Бо не знаю, як довго втримаюся на краю прірви свідомості. Я втратила рівновагу.

Так, мабуть, простіше нам жити, роділяючи біль з білим аркушем на моніторі.

Найгарніше в світі слово, 4 літери любові, два склади тепла і ласки, згусток ніжності. Мама, Мамочка, Матуся. Людина, чиї руки тепліші сонця, чиї очі яскравіші зірочок, чий голос рідніший і гарніший за всі звуки світу, він заспокоює і вмиротворює, як тоді, коли Вона співала нам колискову, пригортаючи до серця. Мама, то людина поза часом і простором, поза всякою життєвою метушнею. Вона завжди чекає, вірить і любить. Хто, як не Вона, закриє собою від негоди, захистить від болю, зігріє душу. Її любов ніколи не зрадить, а слова не обпечуть. Мама завжди підтримає, порадить, Вона ніколи не осудить. Мама радіє нашим злетам, Мама зловить, коли впадем. Вона завжди пробачить і ніколи не згадає старі образи.

Мама присв'ятила нам життя. Матуся, то людина століття, людина року. Моя мама, то людина мого життя. І найменше, що ми можемо зробити, то відплатити їй взаємністю. Оберігати Її серце від тривоги, щодня малювати посмішку на обличчі. Мама не чекає від нас квітів і дорогих подарунків, просто обніміть і скажіть про свою любов.

Мамусю моя рідна, я тааак безмежно тебе люблю. Дякую Богу, що ти в мене є. Нехай Тебе оберігають небесні янголи, дарують здоров'ячко і сили. Посміхайся і даруй нам любов. Бо ти і є мій янгол. Зі святом.

Вітаю всіх матусь Блоксу і не тільки з цим світлим, теплим святом. З днем матері Матусі.

Обнімаю Вас.

Добрий день, добрим людям.

Закинула я свій Блог коханий разом з Блоксом. І нікагда собі того нє пращу. А все чому? Бо за плечима стоїть тьотя сесія і злобно потирає руки. А мені аж волосся на голові диба стає і пара йде із вух. Да, признаюсь вам, чайник кілька разів закипав, що аж зривало кришку, але були люди, що вчасно збавляли газ :) Тиждень був пекельним. Зараз з впевненістю можу сказати, що побувала в аду, пройшла сім кіл пекла Данте. Шкода, що Люцифер був у відпустці. Хоча нє. На цю роль гарно підходять викладачі універу, повним составом. Таких зажерливих, пихатих і безсердечних людей я ще в житті не бачила. Але про то не будемо, завелика честь, щоб я про них писала в своєму найріднішому блозі :)

За той час, що Ви мене "не бачили", я стала нєрвно-хворою, істеричною Ромашкою з параноїдальними нахилами :) Ну бо, 6 днів і 6 ночей я пропахала, як віл на закарпатських плантаціях. Не спала, не читала, не тринділа по телефону, не вилазила з-під кучугури книжок і конспектів. Пропитала організм кофеїном, тому дохтир сказав, що в мойом кофею крові нє обнаружено. Додайте до того температуру під 40, із недихаючим носом і неговорящим горлом. А ще нежданно і негаданно іменно на дні сесії нагрянули гості із Червонограда (критичні дні, тойсть). І це все при 30-градусній жарі. І нехай потім мені якесь хуйло скаже що Жінка, це не богиня. Буде мучитись у страшних корчах.

На тому ще не всьо. Принц мій сів собі на досугє у моря та й подумав, що в мене мало проблем, треба ще докинути піщі для размишлєній, треба виграти весь мозок і розфалатати той орган, що ганяє кров по організму. Ну й огорошив мене новиною, що ми цього літа ніфіга не побачимось, як планували, що він везе свою сраку до столиці Чеської республіки, твою мать, і що срав на то, що мене задовбала ота відстань, ті телефони і кляті букви есемесок. Він, скотина, плювати хотів, що мене вже нудить від того скайпу і того монітору, що нас розділяє. Ну та й всьо. Я не витримала лихої долі і сказала, щоб йшов "нахєр" :) Ну і він пішов. Тепер фігачим один одного ігнором. Сьогодні нагадав про себе смс-кою, але ну і що? пішов він до чорта. Мені надоїло бути терплячою і всерозуміючою,  задрало мене вже бути куклою для биття. Нехай мені зараз паршиво, як ніколи, нехай боляче і дихаю без нього через раз, але фіг пращу. Якщо я йому дорога, якщо хоч щось для нього означаю, нехай крутиться, нехай сім потів з нього сходить, але нехай знайде вільний день, щоб підняти сраку з нагрітого піску, сісти в поїзд і приїхати до мене. А як нє, то нахєр з пляжа. Ну а що нє? Ну скажіть, хіба я щось не правильно кажу?

А сьогодні в нас день випускних. Ми з падругой половину дня попротирали джинси і мешти в універі, пішли в кафе і бахнули за тих людей, що закінчили школу. Посочувствовали їм трохи, бо вони дураки празднують початок свабоди, а вони ще не знають, що пекло тільки починається :) Та й життя вже не здається таким до сраки, та й не нудить вже від книжок і конспектів, бо нудить від чогось іншого :)

А закінчу свою сповідь дуже влучною фразою своєї кльовезної подружки Ксюші і відомої всім Вам: викладачі - казли, мужчини - теж. вийнятки бувають і там, і там, але їх чисельність незначна. А від себе додам: будьмо оптимістами! Всеодно всі помремо, нащо ото тоді паритись і стресувати? Зачєєєм? :)

Хтось говорив, що щастя є, але не залишив адресу. Чи то це сонце мало гріє, чи мало радує? Ваш безліміт - це все фуфло, ніщо не буває безкінечним. Тільки таке швидкоплинне, різке, вузьке, ледве помітне "добре".

Трубка сама прикладається до вуха, а там якісь знайомі слова: «Ти знаєш, що я тебе люблю? Ти знаєш, як я тебе люблю?». Десь я це вже чула, тільки іншим голосом. І де вони всі тепер, ці голоси без опори? Десь там, по інший бік горизонту. Але й не треба ближче, хай там і залишаться. Слова важливі тільки в той момент, коли їх вимовляєш дивлячись в очі. Через мить вони відлітають або перетворюються у відчуття всередині. І це або солодке тепло, схоже на бальзам або гіркота, та така, ніби червоний перець насипали в горло.

Іноді буває, що почуття йдуть очами. Ось, вже всі хусточки в них забруднені. Найголовніше, це не забруднити ними когось іншого, бо навіщо йому твої плями почуттів на своїй футболці. Дійсно, навіщо? І це таке Твоє противне "н е з н а ю" впивається в шкіру і розходиться зі здоровим глуздом, а обіцянки летять в смітник. Все більше здається, що Тебе не існує. А потім ходжу, як сплутані в кишені, навушники. І не знаю, куди подіти себе. І чиї це взагалі кишені. З рота одне "бла-бла-бла", неважливо, що ти говориш, ми занадто близько, щоб бути настільки далеко. Не ті орбіти, інша галактика. Над нами різні зірки. Небо кольору охри, кольору жалю, кольору неминучості. Часу все менше і менше. Подаруйте хтось оте літо, там пісочний годинник триярусний і не відраховує хвилини "до". Кінця світу, літа, кохання. Та до біса все, коли у мене Тебе, здається, забирають. Хтось, щось - не важливо, не знаю, не хочу знати. Не плутай паузу з кінцем.

Хотілося б ходити з пакетом на голові, щоб очі не було видно. І губи покусані. І щоки бліді. А то ж кожен раз малювати емоції, брати їх на прокат, вирізати з картону наклеєні посмішки. І тобі так кайфово: "Була б ти поруч, ми б посміялися з цього" - так чому ж я не поруч? Або чому не поруч Ти? Як завжди. Феєрично. Тупо і природно: "н е з н а ю".

Натискаєш на червону кнопку телефону і думаєш: що такого я зробила Всесвіту, що він забирає все, що найдорожче. Руйнує все, що з таким трепетом будувала. Кидає в багнюку почуття і топче їх. Вбиває все живе всередині. За що отак боляче? Чому? Або ні, не так. Навіщо?

Кохання - це не коли Він говорить "Я тебе люблю".
Це коли Він сідає в поїзд і приїздить...

Ти сказав, що нас врятує кохання, а чи можливе таке?
Подивись, що воно з нами зробило!

У чашці повільно остивав міцний нудотно-солодкий чай, випускаючи в повітря легкий димок. Темні пасма волосся, розсипані по плечах, точно такого ж кольору, що і надкушена цукерка на столі. Чорні очі, раз у раз покривалися віями, що відкидали легку тінь на трохи пухкі щоки. Сьогоднішній вечір я коротала одна, не в силах веселитися з друзями і сипати жартами, ретельно підібраними для окремих ситуацій. Сьогодні я вирішила побути наодинці зі своїми думками і заплутатись в павутині почуттів, що так ретельно плелась навколо мене останнім часом. Захотілось просто поговорити з собою. Згадати все. Всіх. Обох. Карі чи блакитні? Два таких коханих і таких не схожих кольори, які змушують мене втрачати голову при одному лише нагадуванні про себе.

Карий - колір мого не найрадужнішого, але все ж минулого. Колір запашної міцної кави, що збуджує кров. Колір Його очей. Він переслідував мене уві сні, варто було згадати Його ім'я ... Так, я все ще пам'ятаю Його. Дивно, так? За ширмою мого щоденного прекрасного настрою і нового захоплення нічого цього і не розгледиш ... Він став приходити в мій сон, як тільки з'явилися ВОНИ ... світло-блакитні ... Ніколи не думала, що очі можуть бути такого небесно-прозорого кольору і світитися таким по-справжньому чистим світлом. Один погляд у них і мій всесвіт звузився до розмірів його зіниць і здається хтось вдарив мене по голові чимось на багато важчим томика «Війна і мир» ...

Двоє таких рідних... Привабливе бурштинове минуле, що дозволяє сховатися за ним, як краб в панцир при найменшому натяку на небезпеку, і жахаюче блакитнооке сьогодення, благаюче зробити хоч крок у його бік. Карооке минуле, таке палке, жагуче і спопеляюче, являється ночами, примушує пам'ятати. І надійне, спокійно-приторне ясно-голубе майбутнє. Дві стихії, що зводять з розуму серце. Тримаючись подумки за минуле, я зруйную своє майбутнє.

Хто сказав, що любов рятує? Якщо це так, чому вона не врятує мене і не виштовхне з примарних, пекучих, болючих обійм минулого в такі солодкі, ніжні і м'які обійми майбутього...

Не забувається ніхто і ніщо, ми просто робимо вигляд, що забули.

Ох і вихідні видались. Не буду розказувати, яка ж кльова весна і всьо таке, бо слів моїх забракне. Якщо ви не бачили весни в селі, то ви багато втратили. Оті заквітчані вишневі дерева, що з кожним поривом вітру облітають і створюють враження снігопаду, Запах нарцисів, посаджених власними руками, Аромат бузку. А ще своя власна симфонія природи посеред тихої сільської ночі: кумкання жаб, цвіркання коників, жужіння комарів і бомбами падали хрущі =) Отака рамантіка в мене була. Але то потім, спочатку було сорокаградусне пекло безкраїх бабусиних полів =)

За ці вихідні, я склала іспит на агронома і отримала червоний диплом. Бо навіть кріт не порпався стільки в землі, скільки рилась в ній я. "Зелена" і неопитна в тих питаннях, я тепер заткну за пояс любого студента з агрономічного факультета. І пофік, що манік'юр сказав мені "аривідерчі", все одно, що спина досі не розігнулась з пози "рабочей крестьянки", зато я маю тепер досвід огородніка і так, як каже моя бабуся, з голоду точно не помру =) А насправді, то була жесть. Сама справжня жесть у всій її красі. Мене, таку білоручку і міську нєженку, з сапкою вивезли на поле, кінця і краю якого не видно і сказали "не дамо їсти поки не посадиш мішок картоплі" =) Діватись було нікуди, путі пабєга заблоковані, мама з татом в іншому кінці поля. І я пакарілась. Так працювала, що коли в інших була перерва на обід і вони наминали канапки, я тупо спала в траві =)  А вєтєр с поля дул, вєтєр с поля дул =) Наступного дня сценарій повторився, але на полі меншого розміру. Потім були грядки з овочами, клумби з квітами, теплиці з огірками... Конвеєр садово-огородних робіт рухався, руки робили, а подумки я була на морі =) Але факт лишається фактом, мене похвалили, а трудодні зарахували.  Вже давно знала фразу "труд облагораживаєт", а цими вихідними переконалась на практиці, тому знайте, я тепер піздєц яка благородна =) От тепер сиджу і думаю, ну нафіга бабусі стіііільки полів?? Нащо їй стільки картоплі і всього решта? То ж стільки роботи і нервів...

Коли сонце другого дня вихідних втопилось в сільському ставку, я з дядьком вирушила на риболовлю =) Рибачка, ага. Поставили закидушки (иій лексикон поповнився такими класними словами), а наступного ранку витягли двохкілограмового ялівця. Скільки ж то радощів було. Влаштували пікнік на природі. Дівиці в купальниках, зажарена рибка на вогні, обливання зі шланга, закладене горло =) І я вс така  подряпана, хвора, стомлена, але щаслива. Додому вже їхати не хотілось, бо за ці дні, я стала справжньою сільською дівчиною і серед бруківки вже себе не уявляла. А головне бабуся залишилась довольною і тепер спати буде спокійо, бо три поля картполі посаджено, незліченна кількість грядок з різною огородиною чекають тільки травневого дощику, паркан пофарбований, трава скошена, подвір'я прибрано, квіточки на клумбах цвітуть...

А я, так як сказала моя мама, повернулась до цивілізації зі спеченими руками і писком =) Да, я тепер смуглянка. Сильно засмагла, тому від мене гріє як від духовки і ніякого Криму не треба =) А ще в мене появились веснушки, враховуючи те, що я зоовсім не блондинка. В мене болить нога, бо я її порізала до якоїсь фігні, болить спина, бо то ж поза була відповідна, Болить горло і зник голос, бо спека була і обливались зі шланга холоднючою водою з криниці. Все тіло покусане комарями, бо то ж село і до ранку майже шлялась на вулиці, дежурила сестру з кавалєрки і сама з кавалєрами ходила... =)

Ранена, але не вбита, тепер приступаю до інтелектуальної війни. Бо це кінець універу і це відповідально. Мене чекають безсонні ночі, організм накачаний кофеїном, книжки, конспекти і конспекти з книжками =) Надіюсь на диплом червоного кольору, тому тримайте за мене кулачки. І я розумію, що у нас всіх стрес : сесія, городи, може в когось і критичні дні, то ж таке, це життя. Але будьте оптисістами.

Сьогодні в лісі певно щось здохло, бо від нєфік дєлать сіла дивитись поряд з мамою телевізор (ого, я ще пам'ятаю таке слово). Я щось там мамі втирала про "яка жара, а це ж тільки початок травня", а мама в той час перемикала канали. І тут мою увагу привертає голубий екран, віщає канал Інтер. Відразу посміхнулась, бо там працює моя квіточка Сказкіна :) Йшов якраз анонс передачі, про яку я Вам зараз розкажу. Вона мене настільки зачепила, що аж вирішила написати отут.

Соціальна передача, називається "Серце підкаже". Дві сім'ї хочуть всиновити/вдочерити діток. Дітки з дитячих будинків гостують в них по черзі, а тоді мають вибрати, в якій сім'ї хочуть жити. Це і є вибір серця, а воно не обдурить...  Байдужою тут лишитись нереально, бо то є справжнє, людське. Сльози лились горохами, коли побачила оті щирі дитячі очі, повні надії, оте хвилювання і нарешті обійми нової сім'ї. Ведучою є Лілія Подкопаєва, бо кому, як не їй знати, що таке всиновлена дитина.

Невже і наше телебачення може зробити щось корисне і дійсно варте уваги. Невже в нас прокидається здорова людська небайдужість? Адже ж можемо, якщо хочемо. Браво Інтеру.

Бо хто, як не Ми.

Отут ролик передачі. Подивіться. Не будьте байдужими!!!

Щопонеділка о 19.00, канал Інтер

От і казочці кінець, а хто слухав - молодець.

Ото я строю з себе письменницю всіх часів і народів, скажіть? Придумала ще якусь післямову писати. А сиджу і зовсім не знаю, що Вам в тій післямові сказати. Мабуть розкажу передісторію написання цього оповідання і взагалі звідки з'явилась ідея. Значить слухайте.

Якось вночі, після бурхливого святкування Великодня, ми з моїм Принцом чогось сильно-пресильно сварились (причину я вже не пам'ятаю, бо ми як ті два ідіота завжди сваримось через єрунду) і я так різко висловилась в Його сторону і сильно Його образила :( аж самій стало не по собі. Принц мене звичайно вибачив, бо любить дурепу, але я продовжувала відчувати себе винною і вирішила зробити йому якусь приємність. Так, як він від мене сильно далеко, тому обняти і поцілувати Його не можу, я вирішила зробити те, що в мене менш-більш виходить добре - говорити про свої почуття до Нього :) Спочатку хотіла написати віршик, але з поезією я так і не подружилась, тому в пригоді стала коліжанка - проза. Я вирішила написати нашу з ним історію і показати, наскільки сильно я його люблю, наскільки сильно ціную і який Він мені дорогий. То може здаватись по дитячому і наївно, але я вірила в "геніальність" своєї витівки. Мою віру в себе підкріпила подружка, з якою я поділилась планом Барбароса (Сказкіна, Ви її знаєте). Але для більшої певності в правильності своїх дій, я вирішила публікувати тут своє творєнія і на шановних моїх Блоксівцях випробувати силу свого пера. Бо хто, як не Ви поможе в тяжку хвилину?

Отак день за днем, а точніше, ніч за ніччю, почала з'являтись моя історія, казочка власного виробництва. Я знов переживала все спочатку. Я плакала і сміялась, я згадувала і дякувала Богу, що все це колись зі мною було. Я стільки всього хотіла вложити у слова, стільки емоцій, відтінків почуттів... Дещо мені вдалось, а ще стільки лишилося несказаним. Я просто не в змозі була справитись з тим потоком відчуттів, що переповнили мене до краю. Я ж нє валшебнік, я только учусь :) Весь цей час, поки писала історію, я слухала шум прибою, справжнього :) А в мене в комп'ютері, на заставці робочого стола красувалось море. Я, навіть, якось іншими очами почала дивитись на свого Принца. Тепер я ще більше Його люблю (але куди вже більше?). Так ніжно всередині.

Але було одне "але", як завжди. Мені геть не подобалось написане мною і кілька разів я ледь не відмовилась від цієї ідеї. Проте у всіх своїх починаннях я завжди йду до кінця, раз взялась, то будь добра, заверши. І я, зібравши свої сумніви в кулак, натисла кнопочку "публікувати". Бачили б Ви мою реакцію на Ваші коментарі :) Нєє, то все-таки треба було бачити. Тому, я чесно і відверто Вам кажу, якби не Блокс, то ця ідея ще довго б запилювалась на поличках мого мозку.

Хочу Вам виразити безмежну подяку, що були зі мною, що читали і співпереживали. Дякую, що не лишили мене саму. Хочу ще дякую сказати свому Принцу, що Він в мене є, але то я Йому кожного дня говорю :) А найголовніша дяка  моїм батькам, що тоді відправили мене на море. Ото розкудахкалась тут, як на врученні "Оскара". Гулять, так гулять, нє? :)

Я не знаю чи будуть Принц і Принцеса жити довго і щасливо (за той час ми з Ним вже тричі посварились і помирились), я не знаю чи помруть Вони в один день (можливо, якщо Принц мене не стукне ракушкою по голові за мій вредний характер), але я знаю точно ніяка злобна відьма, ніякі заздрісні сестри і тим більше ніякий казкар зі своїм власним сценарієм, не зможуть забрати в Них ці безмежні почуття, бо в Них завжди буде а-море :)

P.S. Але мені сподобалось писати. Тепер можете закидувати мене гнилими помідорами, щоб не строїла з себе велику письменницю :))

Пройшов час. Трохи вщухли пристрасті навколо Її повернення додому, в минулому довгі ночі розповідей сестрі про  казкове літо і про Принца. Почали зникати зі шкіри слідки кримського сонця. Злетіло кілька аркушів з настінного календаря. Вже за вікном плакала золотом осінь, а потім сріблом - зима. Але не зникало почуття, що так тривожило два серця. Одне в Криму, а інше - у Львові. Принц і Принцеса продовжували жити в своєму маленькому всесвіті. Вони щоночі обривали телефонні проводи, паралізовували час і простір, Вони заповнювали тишу один одного собою. Він давав їй слухати звуки моря, Вона Йому - стукіт свого серця. Їхнє кохання продовжувало жити, але вже в іншому вимірі, у світі зашифрованому кілобайтами. Та чи надовго?

Час йшов, а відстань грала з Ними жорстокі ігри. В Їх ідеальні стосунки увірвалась недовіра. З'явились якісь безпідставні звинувачення, підозри, взаємні претензії і нерозуміння. Він шалено ревнував. А потім ревунувала Вона. Вони кричали один на одного в слухавку телефона і цим вбивали любов. Вона плакала в подушку, а Він розбивав кулаки об стіни кімнати. Так далі продовжуватись не могло. Він відламлював по частинці її серця, наче шматки святкового пирога. І тоді, коли не приїхав на новорічні свята, бо Його обрали старостою групи і Він мав певні обов'язки. Вона Ним, звичайно, пишалась, але ж так хотілось разом з Ним робити снігових янголів, наряджати ялинку, пити гарячий шоколад, дивитись різдв'яні комедії, Їй треба було подарувати Йому все своє тепло, адже Різдво і їй 16. І тоді, коли Він не приїхав на Її день народження, а Вона чекала лише Його. І коли йшла в казковому платті, під руку зі своїм однокласником отримувати золоту медаль. І коли танцювала останній шкільний вальс... Він просто НЕ приїхв. Він тільки тихо вмирав в Ній, забираючи любов.

Розлука перетворила Її серце на просту карамельку, зашиту в грудях і все частіше в голові з'являлась нав'язлива думка, що Їх любов не витримала розлуку часом і відстанню. Вона не пройшла перевірку життям.Ті думки боляче жалили в серце, Вона ненавиділа себе за них. Бо як Вона може зробити боляче коханому Принцу, як відірве частинку себе? Вона знала буде важко, але ще важче було кожного дня переживати ілюзію кохання. Вони побудували замки на піску, а тепер дивились, як їх руйнують хвилі. Ні. Майбутнього в цих стосунків не було. В Нього навчання, Вона також щойно вступила. Їй життєво необхідно було тримали когось за руку тут і зараз. А Він був за тисячі кілометрів. Вона хотіла нормального людського тепла, а не сигналів в телефоній слухавці. І як би боляче Їй не було, Вона поставила крапку. Принц просив не робити цього, ще трохи почекати і все налагодиться. Та хіба Вона розуміла? Хіба усвідомлювала, що є насправді важливим? Їй ж було всього 16.

З того часу пройшло багато днів, тижнів, місяців. Її рука тягнулась до телефона, щоб знов почути до болю рідний голос і заспокоїтись, кожної ночі Їй снилось море і Його очі. Але Вона не подзвонила. Не дзвонив і Він. Занадто сильну біль переживали обоє. Вони намагались забути, вирвати з серця рештки тих безмежних почуттів. Наївні. Думали, що це можливо? Роки мовчання. Притихла біль, а почуття осіли на дні серця. Вона з головою кинулась в навчання. А Він не давав про себе знати. В Її життя увірвалась нова любов. Вже доросла, з вогнем і пристрастю, що спопеляла душу. Нічим не схожа на попередню. Вона стала Джульєтою для Ромео, а Він був у "активному пошуку".

І в той момент, коли закінчилась Шекспірівська любов, а Вона дійшла до краю, коли Її серце жорстоко розтоптали, коли життя здавалось нікчемною пародією театру і Вона вмирала від втрати, як Їй здавалось, "справжнього" кохання  (Боже, їй вже 22, а Вона така дурна, як в 16), Він повернувся в Її світ. Він розірвав п'ятирічну мовчанку навпіл. Кинув свою гордість Їй під ноги. Він врятував свою Принцесу. Витяг з бездонної ями страждань і сліз. Обігрів серце і торкнувся самої душі. Він дав Їй сили жити. І знов земля втікала під ногами, знов чути було до болю знайомі звуки моря, крики чайок. Через роки Вона чула той самий рідний, для кожного міліметра душі, голос. І наче не було цих всіх років, наче не було невдалого кохання. Були тільки Він і Вона, їх літо і почуття, що так і не вдалось забути. Знов були ночі пропитані Ним, довгі розмови, були спогади, посмішки і сльози, знов були ті три слова, що певно досі зберігає пісок і морська вода і точно пам'ятає серце. Він Її любить. Він досі любить свою Принцесу. А Вона любить Його. Всім серцем, всією душею, до втрати свідомості і аж до божевілля. І нехай сонце не світить, а море не шумить, нехай Вона зараз не поряд з ним на пляжі, а серед львівської бруківки, нехай Він не тримає Її за руку і не обнімає, Вона все одно Його безмежно любить. Цього року Вона закінчує університет. Він вступив на аспірантуру. Її не лякає відстань, а Він не бачить свого життя без Неї...

В Неї є красиве плаття, в Неї є батько-король, а найголовніше, в Неї є Принц, який за посмішку на Її обличчі відвоює королівство.

The end

В той вечір чогось так сильно штормило море. В повітрі пахло озоном, наче збиралось на дощ. Проте небо було таким незвичайно ясним, до краю вкрите розсипом зірок. Пориви вітру ніжно торкались Її волосся, доносячи до Нього солодкий аромат. В той вечір Вони сиділи на балконі Її кімнати. Як і раніше, Її рука лежала в Його руці, Вони дивились в далечінь, дивились в майбутнє. Він говорив про свої мрії, плани, почуття, а потім сильно, аж до болю, стиснув Її руку і  майже пошепки, на одному подиху, сказав, що не поїде з Нею додому, Він лишається тут, бо вступив до сімферопільського університету. Але Він сильно любить Її і Вони витримають цю розлуку часом, ну правда ж? Вона дивилась на Нього бездонними карими очима і кивала головою. Мовчала.

Слова зривались з Його вуст, але Вона не слухала. Вона не вірила, цього просто не може бути. Весь цей час, все своє життя, Вони жили в годині їзди один від одного, в межах однієї області, зустрілись отут, на краю неба, і тепер знов мають розлучитись? Ні, не правда, то все сон. Чогось так темно стало в Її всесвіті. Де небо, море і зірки? Де, в біса, Вона сама? Всередині щось обірвалось, а з очей текла та сама сіль, що була на губах в той день, коли вони вперше цілувались. Так сильно пахло море, так пахла Її біль. Не допомагали Його запевнення, що "все буде добре", що "їх любов настільки сильна і воно витримає все", Вона знала - попереду розлука.

Ті тижні, що залишились до Її від’їзду летіли стрілою і як би сильно Вони не хотіли зупинити час, повернути стрілки годинника хоча б на день назад, прощання було неминучим. Вони ще більше часу проводили разом, щоб наповнити кожну клітинку тіла і душі один одним. В ті дні сонце було, як на зло, ще яскравішим, Його обійми міцнішими, тільки море відчувало Її внутрішній шторм, воно було бурхливе і неспокійне. І кожної ночі, коли закривались за Ним двері, Вона тихо сповзала по стіні і ридала. Так боляче було цілувати Його, знаючи що завтра вже не буде. Вона просто не могла повірити, не може такого бути, такий от короткий літній роман і все? як Вона буде жити без Нього? Вона злилась на себе, що дозволила тому міфічному почуттю з книжок поселитись в серці, злилась на Нього, що не сказав всього на самому початку, злилась на сонце, що так яскраво світить, Вона ненавиділа це море, бо воно лишалось з Ним, а Вона має поїхати. За що?? Вона ж так сильно Його любить...

Закочувалось за обрій Її літо, добігав кінця заморський вояж. Були вже придбані білети, зібрані речі, куплені сувеніри рідним, вже Свєтка тихо схлипувала в кутку, лишалось тільки попрощатись з морем. І з Ним. Вони востаннє за руку  прогулювались тим берегом, де був їх перший поцілунок і зізнання в коханні, легкий прибій лоскотав ноги. Вона витягла з кишені джинсів монетку, поцілувала і кинула в далечінь. Щоб повернутись? Ні. Щоб залишитись тут навічно. Незвично голосно шуміло море, надривно кричали чайки, шалено бились Їхні серця. Неначе увесь світ був суцільний оголений нерв. По Її щоках котились сльози, схожі на блискучі перлинки з морського дна, Він збирав їх губами і щосили обнімав, а в Неї серце танцювало степ і волосся пахло Мальборо. Час їхати...

Вони стояли на пероні того самого сімферопільського вокзалу, що так гостинно зустрів Її тоді, що так нахабно зараз забере в Нього. Вона була в тій самій білій футболці, дві косички-змійки обвивали плечі, Вона посміхалась, але очі блистіли від сліз. На Неї дивилась та сама синя безодня, той, до божевілля, коханий небокрай. Він нервово курив. Судомно притискав свою Принцесу до серця, вдихав Її запах, а Вона задихалась, задихалась Ним. Останній поцілунок, тремтячими губами, чомусь такий гіркий. Останні обійми стискали легені. Останній дотик обпікав шкіру. Останнє «я тебе кохаю», що виривало серце. Коли Вони знову побачаться? Довгий гудок. Пальці мимоволі розтиснулись, Він нарешті відпустив Її руку і поїзд забрав частинку душі. Вона ще довго стояла і дивилась на безкінечність рейок, аж поки Його силует не розмився сльозами. Їй вперше в житті так боліло. Вона їхала додому, але серце Її билось в Криму.

А потім були страшенно довгі півтори доби в поїзді, якісь люди в купе, музика в навушниках, Львівський вокзал, усміхнені обличчя батьків, обійми. Та й Вона посміхалась. Проте очі, як і раніше, Її видавали...

To be continued