ТЕ, ПРО ЩО КРИЧИТЬ СЕРЦЕ...

Один з листів, що буде відправлений... НІКОЛИ.

Легкий порух пальця по колесі запальнички і гіркий дим обпікає легені, синювата маса почала повільно отруювати прозоре повітря. Я згадала про Тебе. І це нічого, що я ніколи не курю, просто в інші хвилини життя, я забороняю собі думати про це. А поки тліє сигарета, я зможу дозволити собі ще одну слабкість.

Після Тебе залишилось стільки думок, невимовлених слів і мовчання, що роз'їдає душу. Все закінчилось, а я досі не можу в це повірити. Я знов і знов складаю мозаїку наших почуттів, і з кожним разом не знаходжу все більше пазлів. Що це? Гра пам'яті і болю, захист запаленого організму або може просто... час.

Знаєш, у кожній історії свій фінал. Життєвий. Дуже часто не хеппі-ендний, але, як правило, такий, що розставляє все по своїх місцях. Наш фінал ти написав сам. М'яко і обережно розставив літери, намалював коми і... поставив крапку. У вирішальний момент, ти чітко розіграв свою карту і вийшов переможцем. А мене просто вивертало від любові до Тебе. Незважаючи ні на що, я не змогла забути. Я не змогла придушити ту досконалу закоханість і здерти разом зі шкірою опіки твоїх дотиків. По щоках текли сльози, але я посміхалася. Серце тихо відбивало ритм "Вернись", але я мовчала. Я упивалась своєю гордістю... свободою від Тебе.

А час невпинно біг, відраховуючи такт нового життя. І з кожною прожитою секундою, я все гостріше відчувала нестачу кисню, я задихалась у власній незалежності, я сходила з розуму від чіткої визначеності життя БЕЗ тебе. Ти сидиш іржавим цв'яхом у запаленому розумі. Твій образ відмовляється залишати змучену пам'ять. Але Ти пішов... Ти зник. Розчинився в сонному місті, загубився на перехресті доріг, залишивши мене саму на розтерзання порожнечі. Тебе просто не стало в моєму житті...

І в той момент, мені довелося ламати хребет своїм почуттям, Ти не уявляєш яка це біль... Я кричала. Кричала до хрипоти, уткнувшись в подушку, щоб заглушити руйнівні звуки нестерпного болю. Мене нудило і вивертало від того, що я так безнадійно в Тебе закохалась, що шкіра горіла від бажання відчути твій подих, а губи покусані в кров, що серце по-зрадницьки, впускало Тебе знов і знов. Тривале забуття від болю і переляканий погляд улюбленої кішки, що притискається всім тілом до серця. Так, там болить. Ти закрив за собою двері і добре знав, що більше ніколи в них не постукаєш... Я мусила зламати свої почуття, але не зламалась сама!

... Я погасила, майже докурену, сигарету, подивилась на спляче місто і посміхнулась. Звичне табу на подібні думки знову вступило в свої права.

Я знаю, больше никогда
Не будет так лежать в моей руке твоя рука
И больше никогда тебя не назову - "любимый"...

"Иной раз прекрасные глаза ранят куда больнее, чем свинцовая пуля" (с) Майн Рід

Конвеєр прочитаних мною книжок невпинно рухається. Сьогодні він зупинився на одному з відомих англійських письменників. До Вашої уваги Томас Майн Рід і його пригодницький роман "Вершник без голови".

Почувши від друзів, що вони читали "Вершика..." ще в дитячі роки, в рамках шкільної програми, щоб мені не було соромно за непрочитану книжку, я в свої 20 з гаком, взялась до читання. Відразу попереджу, "Вершник без голови" - далеко не казка для дітей. а красивий і яскравий твір для читачів у романтичному віці від 12 до 99 років. На сторінках роману ніжні обійми і палкі зізнання змінюють картини підступних вбивств і раптові появи цілком реального вершника без голови. Події в романі розвиваються стрімко: героями опановують бажання наздогнати, вбити, відновити справедливість, помститися, кохати і бути коханими.

Для мене - це було 500 сторінок насолоди і задоволення. Мова автора легка і плавна, наповнена здоровим гумором та іронією. Мене не напружували описи мальовничих техаських прерій і коней. Я не читала - я проживала кожен рядок. Кожна нова сторінка наповнена мексиканськими пристрастями, загадками і таємницями. Інтрига тримається до останнього.

Швидкі коні, лассо, сомбреро і віскі. Кохання з першого погляду, ревнощі і зрада. Кров закипає в жилах. Любовний трикутник. Вбивство. Баланс на межі життя і смерті. Луїза Пойндекстер vs Ісідора Коварубіо де Лос Льянос. Моріс Джеральд vs Кассій Колхаун. А ще таємниця, яку треба розгадати...

Покопирсавши в і-неті, я швидко знайшла екранізацію книжки, зразка 1973 року режисера Володимира Вайнштока. Але, враховуючи, як мені щастить на фільми за мотивами книжок, я вирішила не дивитись. Не хочеться псувати оту картинку, яка ще досі є в моїй уяві. Не хочеться заїдати такий солодкий післясмак.

Читайте - не пошкодуєте!

На цьому місці мала бути геніальна замітка, з мудрими словами про любов, яка "нє дажіла да утра" і по ній справили парастас. Але її тут не буде, бо вона накрилась тим, що Германія. Бо мій комп вирішив вберегти Вас від стресу і нєжданчіком вирубався. Не переживайте, я вдихнула глибоко (аж мені голова закрутилась так глибоко) і вже майже спокійна :) Замість того, розкажу Вам трохи про свої сірі будні.

Всьо, я відхворала на ту рожево-ванільну хворобу з романтичними фільмами, піснями і віршами. Відсиділа два дні "на підвіконні з теплим пледом і сльозами на щоках" :) Втопила своє горе і спогади в трьох чашках капучіно з сердечком на пінці. І знов витягла ножа з серця (а воно в мене ще є?), отряхнулась і пішла дальше. Питаєте чи було больно? Нуу, як Вам сказати, ніби комарик вкусив :) Одним словом, я знов нормальна. Адекватна Ромашенція з Вами.

От я не знаю, сиджу і мєня тєрзают смутніє самнєньня. Невже мене треба, так як "шкадлівага" кота, тикати носом в наложену купу гамна, щоб я, нарешті, зрозуміла щось в тому грьобаному житті! Невже моя голова має бути вся в синяках і гулях, щоб я накінець хоть трохи порозумнішала? Невже, лише копняками під зад, мене можна вернути з небес на землю і змусити рухатись вперед? Невже серце має покритись панцирем із шрамів, поки я перестану реагувати на всяку провокативну хєрню?

Цікаво Вам що сталося, та? Та нічого глобального, просто я завжди думаю про людей краще, ніж вони є насправді. Такий собі "зрітєльний абман", ідеалізація, віра в краще, най її чорти заберуть! Детальніше розказувати не хочу, бо одній людині, яка оце може прочитати виросте корона не на тому місці, що треба (виросла б на сраці, я б тішилась!).  А ще стрьомно якось усвідомлювати, що моїми емоціями може керувати стороння людина. На одне слово/фразу якої, я реагую, як бик на червону тряпку. Треба поскоріше вибиратись з того невільницького ярма :) Але ж усвідомлення проблеми вже перший крок до одужання, правда ж?

До речі про одужання. Щось в мене крім того всього почали очі сльозитись, і в вухах стріляє, а ще під ребром коле... :) Як каже, Карпа "в морзі б розібрались". Та жартую. Продовжую хворіти і займатись ніфіганєдєланьєм. Але в планах є виздоровіти і показати всім де раки зимують. Так само, як це зробить сьогодні Кличко! Буду дивитись і свистіти в два пальці, а Ви? :)

На вулиці знов сніжить. Спостерігаю політ сніжинки з вікна багатоповерхівки. В квартирі тепло, чути як лопають бульбашки в чайнику, що стоїть на вогні. В голові багато думок. На серці щось незрозуміле. В руках ручка, на колінах записник. Захотілось щось написати від руки. Чистий аркуш так багато обіцяє. Ну от, 105 сторінка. Цікаво про що тут... Я вам зачитаю.

"... Дзвонив Ведмідь, вибачався, казав красиві, але такі банальні слова, хоче ще одного шансу. Казав, що організує для мене рай і вже записався в ряди англелів. Наївний. Якби ж він знав, що чортенята мені подобаються більше, та й в пеклі тепліше :) Не зачіпають його слова, не зачіпає він, не тішать його плани на мене, точніше на Нас. Все якось штучно і награно, як по сценарію. Нема бажання бути його, а відповідно, і почуттів нема. Але тим не менше, я продовжую грати в цій п'єсі головну роль. Не відпускаю, але і не тримаю..."

Нарешті закипів чайник, його свист заповнив дзвінку тишу, вивів мене із задуми. Беру улюблену чашку з ромашками, заливаю кип'ятком і насолоджуюсь ароматом солодкого какао. Зігріла руки. Продовжую писати:

"... знов відкрила скриньку Пандори. Впустила в свій світ майже забуті переживання. Якесь дивне відчуття мучить мене останні два дні. Ніби передчуття чогось. Чогось хорошого чи поганого? Не знаю. А ще ці сни. Людина з минулого. Здається їй потрібна підтримка, а я мовчу. Я ж горда. Я ж обіцяла землю гризти, а не згадувати... Клята гордість і впертість..."

По щоці, непомітно для всіх, скотилась сльозинка. А може, то просто розтанула сніжинка... Задивилась в порожнечу зими. Задумалась. Повернув до реальності голос мами, питає чи міряла температуру. Заспокоюю маму і продовжую виливати душу:

"... якась занадто емоційна стала, кудись поділись мої жарти і оптимізм. Музика сумна в навушниках. Фільми про кохання. І книжка про любов. І наче не закохана ні в кого... А може відчуваю наближення весни? Та ні, весна ще не скоро, то просто температура так кип'ятить кров... Обманюю сама себе. Весна тут ні до чого, температура тим більше. Та просто набридло вдавати з себе черстводушну сучку, якій все байдуже. Вдавана холодність. Зверхність. Просто в моїй голові вкоренилась думка, що комусь потрібна моя допомога і підтримка. Сама придумала, сама посміялась. Забула (знов обманюю)..."

Все. Досить цих соплів. Треба думати про щось інше, бо так і до дурки недалеко. Закриваю записник. Допиваю какао. Обнімаю маму. Останній погляд у вікно. Він? Та ні здалось.

Дорогий Валентин, якщо ти мене зараз читаєш :), то знай, десь глибоко в душі, я в тебе, все таки, вірю! :)

Як Новий рік не обходиться без Діда мороза. Так само Блокс не обійдеться без привітання Ромашки з Днем Валентина, правда ж? :) Ну от він і прийшов, день паперових сердечок і рожевого перламутру :) Пузаті малюки так і сиплять своїми стрілами на право і на ліво. А мені чогось пахне штучним... І я так говорю, не тому, що така модна стєрва і цинічна баба і не тому, що зараз самотня-боса-а-а :) А, певно, тому, що закрилась від всього, що починається на букву "Л" (лябов, тобто) і трохи розчарувалась в людях. Ну що поробиш, що Амур стріляє, а я в бронижелеті і на бронепоїзді тоже, до речі :)

Я сьогодні не буду залізати на підвіконня з горнятком червеного вина, лити сльози, дивитись чергову мелодраму про любов і думати "яка ж я бідна-нещасна". І напиватись з горя, з друзями не буду. Я присв'ячу цей день людині, яку люблю найбільше в світі, своїй мамі. Подивлюсь "Секс і місто" і буду відриватись під мотиви "Scorpions". А потім сяду і напишу листа-зізнання одній людині, але ніколи його не відправлю.

Сьогодні мене вже встигли привітати зі святом, зізнаюсь було приємно, від деяких, навіть неочікувано. Тому і я вирішила зробити вам приємність, бо я вас люблю і ціную. Не хочу говорити загальних фраз і бажати банального хочу кожному побажати чогось того, що потрібно найбільше.

Кожна з нас тут, має свою маленьку історію кохання, людину, якій хотіла б подарувати жменьку щастя. Skazkina, тобі я хочу побажати пошвидше зустріти свого "Ештона Катчера":) dead.angel у вас з Дивним має бути всьо чотко, Валентин нашептав. Ксюша Бабенко, твій милий-коханий, нехай тільки спробує тебе образити, буде мати справу з бєшеною львівською тьоткою:) Wilna, хочу щоб ти і твоя Маруся мали в житті міцну опору, і неважливо хто, то буде, чи Ангел чи Демон, головне коханий тобою і кохаючий тебе. qetu тобі бажаю знайти такого чоловіка, який би не став предметом мебелі в квартирі, а який би зробив щасливою тебе і твого котика :) live_the_dream, нуу тобі удачі з твоїм коханим, бережи те, що маєш, нехай негаразди вас не лякають, а роблять лише міцнішими ваші стосунки. Інженерці, Олімпії, Незабуточці, Natangelik, Irika, Еврідіка ну і собі тоже, хочу побажати мати того одного єдиного, що зігріє серце, розморозить душу і забере нас з собою на край світу :) А вже одруженим нашим дівчаткам, Цитринці з Хемом, Дашкевич з Фйостом, Vinca, Melle, Мурашці бажаю так кохати і бути коханими, щоб аж земля тряслась :) і своїм прикладом показувати нам шлях до такого щастя. І серед сірих буднів, розкиданих шкарпеток і неоцінених сніданків, не втратили одне одного. Не можу обминути увагою і чоловіків Блоксу :) batist, linyvyi_poliglot, Круглик вам побажаю одного: любіть нас!!! Терпіння, терпіння і ще раз терпіння у цій нелегкій справі:) Нехай і ваше серце продіравлять стріли пузатих ангеликів.

Шаленого, щирого, відвертого, запаморочливого, чистого, безмежного, ВЗАЄМНОГО всім кохання. Не бійтесь дарувати своє серце. А я Вам дарую своє.

ЛЮБЛЮ ВАС!

Понєдєльнік - дєнь тяжолий. І всьо в мене на букву "Х", тільки не думайте, що "Харашо". От Вам маленький дайджест новин з мого "Харошого" життя:

1. Вихідні свої любимі я провела шикарно. Виключений телефон, домофон, таксофон і вся решта фігня, що  зв'язує з зовнішнім світом, крім інтернету :) Ніхто і нічого мене не турбувало. Не виколупувало мозок і не  вбивало мою нервову систему. Лише я і його величність Диван :) Мама годує всяками вкусняшками, в  колонках звучить улюблена музика, в руках - цікавезна книжка. Що ще треба для щастя? Relax take it  eeeeasyyy :)

2. Недільний вечір. Стрельнула думка включити телефон. Заговорила совість. Включила. 10 пропущених дзвінків і 5 повідомлень від Ведмедя. Я абалдєла. Ну думаю "всьо, хана мені і моїм рибкам":) Надіслала повідомлення, де чемно і ввічливо побажала "еротичних снів". Ноль реакції. Абідєлся. Ну і пішов ти лісом. Попила чаю і пішла спати.

3. Вранці я прокинулась з жахливою температурою :( Мама розвела паніку, забила тривогу, наробила крику, випхала мене за двері, дала прискорення і я пошурувала до лікаря. Лікар сказав, що я дівчинка хороша, чемна і слухняна, але маю гайморіт :( Так, що тепер я на кальосах :)) Правда, смішного тут мало, голова над очима розколюється, ніби б'ють по ній відбійним молотком. Тому зараз я больно зла і сердита.

4. В обід об'явився Ведмідь. Хоча тепер жалію, що так його назвала, КАЗЬОЛ йому більше підходить! Виявилось ніфіга він не обідився, що я пропала і шукати він мене зі собаками-слідопитами не ходив. А ходив він тусуватись, грати в більярд і зажигати в сауні з голими бабами. І по цимбалах йому я і моя температура, і срав він на то, що я вмираю ні світ ні зоря. Він ж прадвінутий клабєр, мать його. Ну ви певно, вже здогадались куда і наскільки я його послала?

5. Ітоги таковиє: я геть начисто заслабла і зібралась вмирати :) Ведмідь-казьол обісрав настрій і я знов розчарувалась в мужиках. І то всьо серед лютої зими і напередодні Дня всєх Влюбльонних. От і скажіть, що в мене життя не до сраки! А я забила болтяру (так, як каже Цитрина), намазюкала ногті червеним лаком і впєрьооод з пєснєй!!!

Завжди боюся читати те, чим всі захоплюються - часто розчаровує. Не знаю, чи я така вредіна чи просто забагато чекаю від настільки обговорюваних "шедеврів". В результаті - розчарування. Цим розчаруванням стала книга Оскара Вайльда "Портрет Доріана Грея".

Аж ніяк не збираюся применшувати значущість цього твору. Це було б недоречно. Безперечно, воно рясніє геніальним монологами, тонким гумором, змушує думати і переосмислювати, розбурхує сонний ледачий розум. Що не репліка, то цитата. АЛЕ. Для мене це не художній твір, а швидше якийсь філософський трактат. Збірник оригінальних суджень. Настільки складна мова автора, що я запиналась на кожному абзаці, щоб перечитати знов і "переварити" прочитане. Я не отримала задоволення від прочитання, не отримала очікуваних емоцій.

Я тут задумалась. Як думаєте, легко стати негідником? Та, простіше простого! Досить повірити, що ти винятковий, «не такий, як всі», що загальні принципи не для тебе і що ти можеш дозволити собі все, що завгодно. Тоді свобода перетворюється на справжній бєспрєдєл, а совість зникає невідомо куди. Найстрашніше, коли чимось винятковим вважає себе людина, яка нічого з себе не представляє. Така, як Доріан Грей - слабкий, нерозумний, недалекий, піддається чужому впливу. Все, що у нього є, це краса - тобто, щось зовнішнє, минуще.  А совість його заховна десь далеко, на закинутому горищі, під шовковим покривалом.

В ще більшій розгубленості, я опинилась переглянувши фільм за мотивами книжки, режисера Олівера Паркера. Одним словом, фільм-шок. Про те, що сюжет кардинально відрізняється від оригіналу, я взагалі мовчу. Але тааак познущатись над Оскаром Вайльодом :) Окрім суцільних "еротичних" сцен (хоча еротикою там і не пахне), наркоманських оргій, розпусти, випивки, сирості і бруду, я не побачила нічого. Мабуть, найяскравішою плямою фільму, було мальовниче вбивство художника Голуорда, з бризками крові в лице. Ще я зробила для себе величезне відкриття. Виявляється головний герой, Доріан, такий, трохи кольору неба :)

Неприємно розчарувала гра акторів. В книзі Сібіл Вейн - світлий янгол, втілення сонця і чистоти. В фільмі - рижа бестія, що віддалась при першій же нагоді. Доріан Грей, він же Бен Барнс - ну так, красивий, сексі і в деяких моментах хотілось злитись з ним в пристарсному цілунку :)), але на цьому його достойності закінчуються. НЄ ВЄРЮ! :) А от Колін Ферт, то даа. Зіграв він достойно, роль циніка вдалась. Тільки заради нього додивилась фільм до кінця.

Висновок такий: переглянувши фільм, в мене залишилось враження, ніби на мене вилили відро бруду і тепер пошвидше хочеться відмитись. Але. Фільм викликав більше емоцій (хоть і не дуже позитивних), ніж книжка. Ех, за Вайльда обідно... Скажу попсову фразу, але він певно тричі перевернувся в труні...

P.S. Не дивіться фільм о третій годині ночі (так, як це зробила я), буде снитись!!! :)

P.P.S. А що було б, якщо б ви могли зазирнути в очі своїй совісті, якби побачили "лице" своєї душі?

П'ятниця. Позаду довжелезний марафон під назвою "понеділоквівтороксередачетвер", з зимними морозами (!), невиконаною обіцянкою і закладеним носом. Ех, не жизнь, а маліна, пра? Ну але то вже позаду, зараз треба перевести подих, попити вадічки і успакоїться :) Здавалось би, всьо проще простого, але пакой, мнє толка снітся...

Таке враження, що оточуючі мене люди, вирішили мене доконати і довести до білого коліна. Всі чогось хочуть, всі мене дьоргають з приводу і без. А мені б лише донести своє хрууупке тільце до дивана в кінці дня і рухнути в обійми Морфея. А в ідеалі, ще почитати на сон грядущий.

На днях, а може раньше, мої родичі відкрили в мені велику письменницю. Ага, Леся Українка в мені вмирає прям :) Слава Богу, що вони не знають про цей блог. Ну і моя двоюрідна сєстріца (нехай їй там гикнеться), вчора вивела мене із сєбя. Відітє лі, вона, велика відмінниця і надія всія Русі, не може написати твір із зарубіжки про Гулівера. І мене, як завжди, помітьте, знайшли крайньою і припахали сочінять. І відмовити не могла, бо просила тьотя, а не ота мала пігаліца, і писати особо не мала натхнення. Ооой, моєму бєшенству не було меж. Політала я по хаті, як фурія, а потім, змирилась і пішла писати шедевр :)

На тому все не закінчилось. Вбивати мої нервові клітини продовжив, відомий всім вам, Ведмііідь. Як почав "любити" мені мозок, то кінця і краю тому не було. Розсварились, ми з ним, в пух і прах. Громи і молнію, так і літали у всі боки. Пішли спати не помирившись, надуті, як два пампуха. Знаєте, мене такий стан речей чогось зовсім не напрягає. Добре це чи погано, пойняти не можу. Черства я якась і замкнута, так як виголосив мені вироком Ведмідь. Ну і нехай. А може, то ти, Ведмедю, ключа не знайшов, щоб мою "замкнутість" відімкнути? А може тобі до мене кишка затонка? А може ти здувся і всі твої обіцянки і красиві слова всього лиш великий "пшик"? Одним словом заспівала я йому пісеньку "А ти любі мєняааа, а нє любі мнє мозгі", і на тому порішили.

А ще я трохи прихворіла і мені все на світі здається не таким, як треба, все мене нервує і дратує. Сьогодні п'ятниця і я повністю зникаю для всього світу на два дні. Бо геть заклювали мені мозок. Мене нема ні для кого, хоч би там земля перевернулась. Але при пожарі виносити першою, чули?! :) Але нєє, для вас, дівчонки, я є завжди. Якщо мене буде треба - стукайте три рази :)))

Друзяшки, в мене виникло отаке-во технічне питання: як можна зробити собі оригінальний шаблон блогу або внести зміни до вже існуючих. В фотошопі я трохи шарю, а як ото зашифрувати і всьо решта мого розуму не вистарчає.  Товариші-хакери, хто знає і вміє, відзовіться, поможіть порадою або наглядним прикладом, як ото можна зробити. Буду винна, як земля колгоспу. Моя вдячність не буде знати меж.

Щиро вдячна за увагу.

Ваша Маша.

"Ніхто не може стати чужішим, як той, кого ти колись кохав" (с) Ремарк

Ремарк... Це ім'я, на червоній обкладинці золотими літерами, означає шедевр. Аж зараз, читаючи українською, я в повній мірі оцінила його стиль, манеру, мову. Він неперевершений. Читала і насолоджувалась кожним рядком. Весь текст "Тріумфальної арки", я буквально роздерла на цитати, фрази і окремі словосполучення.

Знаєте, якби я прочитала "Тріумфальну арку" трохи раніше, мені здається, я б не накоїла стільки дурниць. Ну або хоча б знала, що "бігати за кимось" - це не прояв слабкості. Це ще треба могти собі дозволити. І не стала б, напевно, картати себе за це. Правда, б і бігати не стала... І про дружбу б нічого не говорила. "Любов не плямують дружбою".

Тільки Ремарку вдалося, розповідаючи історію однієї людини, торкнутися долі всього світу, змусити тебе ридати над тим, що, здавалося, було тобі байдуже.  Все просто... Ремарк пише так, що хочеться жити. Адже це дивно, враховуючи те, про що він пише.

Нічний Париж. Світло ліхтарів. Брудні провулки. Каламутна Сена. І постійне почуття, що всмокталось в шкіру. Почуття страху, почуття самотності, відчуття того, що ти - єдина людина на цій планеті.

Париж на фоні початку війни. Лікар. Актриса. Кохання. Кальвадос. Зрада. Сміх і сумніви. Сльози, течуть по щоках. Втеча від себе самого і від брудної реальності. Солодкий смак помсти. Втрата...

Книга-емоція.

З другої спроби Ремарк таки підкорив моє серце. І в свою "Тріумфальну арку" він в'їхав переможцем.